Євген Глібовицький: візіонер з троєщинських трущоб Дев’ять років тому він закінчив НаУКМА. Сьогодні він успішний та відомий як медійник, блискучий репортер, котрий кинув виклик корумпованій системі українського телебачення, створивши в час помаранчевих змін «5 канал», підваживши цим всю «систему». Через свої непохитні принципи Гєник так само визивно пішов з медіа рівно через рік. Тепер він керує  компанією з комунікацій «pro.mova», працевлаштовує перспективних могилянців і розвиває прозорі комунікації в Україні. Про успіх та шляхи його досягнення, про українські медіа та українські можливості говоримо з Євгеном Глібовицьким – ідеалістом, який, розмінявши четвертий десяток, все ще прагне змінити світ на краще… Самохарактеристика: Я належу до покоління, яке менш успішне, ніж ті покоління, які будуть після мене. Для мене рок-н-рол завжди живий. Я ненавидів попсу і слухав хороший рок, потім класику і джаз. В світі нема нездоланних вершин. Можливо абсолютно все. Чого мені бракує в сьогоднішньому студенті – протесту! Ми підважували авторитети. Ми ставили все під сумнів. Ми не визнавали. Ми намагалися винайти свій світ.

VА: Як Ви починали? Чого прагнули і як досягали?

ЄГ: Вважаю, що можна самостійно ставити мету і досягати будь-чого. Я починав дуже слабо. Мету ставив з самого початку і просто коригував її з часом. Я мріяв про те, щоб стати хорошим відомим журналістом. Але на нашому ринку це дуже складно зробити. Щоб стати професіоналом у глобальному трактуванні, треба працювати на глобальні компанії.

VА: Які рецепти успіху Ви вважаєте найефективнішими?
Протягом років роботи я бачив дуже багато талановитих людей, які приходили й відходили. Успішнішими ставали ті, хто більше над собою працювали. Бо талант розслабляє. Якщо ти не працюєш над собою, рано чи пізно хтось своєю працелюбністю візьме гору.

VА: Що Вам дала спеціальність «Політологія» в НаУКМА?
>ЄГ: Те саме, що дала б будь-яка гуманітарна спеціальність – розуміння організації світу довкола. Я прагнув освіти вільного художника – я її отримав. Я не хотів професії, яка б мене зобов’язувала, як от юрист або лікар.

VА: Який свій проект Ви вважаєте найцікавішим?
ЄГ: «5 канал». Він був і найскладнішим.  2002-04 роки – час параної, страху, відчуття постійного стеження, якісь люди «з карного розшуку» намагаються вдертись до тебе додому вдома, ніхто не розслідує загибель твоїх друзів за дивних обставин, і ти не знаєш, чи твій керівник редакції не підставляє тебе. Усі були загнані в кут. Я, Андрій Шевченко і Роман Скрипін вирішили робити інформаційний телеканал, який би впливав не на глядача, а на інші ТВ канали. Якщо на 5-му не буде цензури, то зникне цінність, яку створює цензура на інших каналах. Мені здається, що Медведчук і команда навіть не зрозуміли, як і чому впала система. «5 канал» підточив її і на тому виконав свою місію.

VА: Яке майбутнє українських медіа, на Вашу думку?
Для тих, що є - сумне, і, напевне, це добре. Їх ставатиме менше, бо ми програємо конкурентну боротьбу. Якщо раніше мали винайти себе в країні, то тепер треба бути глобально конкурентним. Тому настане час нових людей та ідей. Думаю, станемо тримовною країною набагато швидше, ніж одномовною. Слід чекати дуже якісних проривів у російськомовній та англомовній українській журналістиці. Мені важливо, щоб україноментальні медіа не зникали.
Важливо розуміти, що професіоналізм має переважати мовну ознаку. Буде якісна журналістика – з часом буде і україномовна. Не буде професійності – не буде нічого. А фахівців на ринку обмаль. Інтелектуальність як підхід не надто котується.
Ще одна хвороба, яка поглинає наш ринок – це infotainment. Інформація не інформує, а розважає: жовті новини, фонтани крові… У нас немає імунітету до цього, немає системи стримування і противаг. Тому конче необхідне громадське мовлення..

VA: Що порадите молодим журналістам у таких умовах?
ЄГ: Перша порада: думати головою. Друга – бути свідомим власних цінностей і не йти на ціннісні компроміси – вони вбивають людину як творчу істоту. Втративши одного разу своє добре ім’я,  його вже не повернути.
Одна з найгірших речей, яку можна зробити, щоб стати журналістом, це піти вчитися на журналістику. Треба в принципі тренувати свій мозок. Єдина школа, якість якої мені видається прийнятною – це Києво-Могилянська школа журналістики. Але вона дає всього пару десятків людей на рік, та ще й більшість з них рано чи пізно йдуть у PR, тож їхня присутність у журналістиці непомітна.
Важливе також вміння вчитися, бо вчитися доведеться усе життя. Приміром, випускник-журналіст потрапляє у медичний журнал із вмінням писати. Але чи розуміє він те, про що пише? Така і якість виходить.

VА: Розкажіть про свої студентські будні? Де мешкали в Києві, адже Ви приїхали сюди зі Львова?
ЄГ: Я жив у гуртожитку на Троєщині, на восьмому поверсі у крайній кімнаті, вікно було на ребрі. Ми переробили трійку на четвірку. Творили неймовірні вар’ятства. Багато хто крутив пальцем коло скроні про нас. Але ми всі стали дуже успішні. Часто зустрічаємося. А ті, що крутили пальцями, – не знаю, де вони зараз :)

VА: Як треба змінитися українцям, щоб стало краще жити?
ЄГ: Треба ставити перед собою більші виклики.
Двоє американських студентів розв’язали просту математичну задачку, вклавши кілька тисяч доларів, а через рік отримали мільярд 600 мільйонів. Вони вигадали youtube. Двоє українських студентів могли зробити те саме, але не зробили. Нам бракує усвідомлення, що наш світ не обмежується кордонами безвізового виїзду.

Анна Коталейчук

Vivat Academia!